Я не мріяв про роботу. Я мріяв створити щось своє.

Історія створення PERETZ

Присвячується Юлії.

Дякую за те, що ви не погоджувалися на посередність.

Ви, мабуть, навіть не здогадуєтеся, наскільки ті п’ять зустрічей змінили моє життя.

---

Перш ніж почати

Деякі історії краще сприймаються зі звуковим супроводом.

Якщо у тебе є тиха хвилина — увімкни це, перш ніж почати читати.

 

---

ПРОЛОГ

У кожної людини є ідеї.

Одні зникають за кілька днів.

Інші залишаються з нами на роки.

Не тому, що вони голосніші за інші.

А тому, що просто не відпускають.

Життя ускладнюється.

З’являється робота.

Відповідальність.

Родина.

І одного дня багато хто розуміє, що перестав думати про те, без чого колись не уявляв свого життя.

Я не думаю, що ідеї зникають.

Мені здається, люди просто перестають іти поруч із ними.

Це історія однієї ідеї, яка так і не залишила мене.

---

Я НЕ МРІЯВ ПРО РОБОТУ.

Я мріяв створити щось своє.

Скільки себе пам’ятаю, я ніколи не мріяв про професію.

Я мріяв створити щось своє.

Моя мама працювала у приватному дитячому садку «Старт» у Харкові.

Він знаходився майже в самому центрі міста, одразу за будівлею Держпрому.

Щоранку ми їздили туди метро.

Більшість дітей, напевно, запам’ятовують потяги.

Я — ні.

Я запам’ятав зовсім інше.

Структуру.

Розклад.

Тунелі.

Величезні силові кабелі, що зникали у темряві.

Іноді назустріч пролітав інший потяг, і лише на мить у темному тунелі з’являлися освітлені вікна.

Я пам’ятаю цей звук.

І досі пам’ятаю запах метро.

Іноді мені здається, що все життя я намагаюся знову відчути саме це.

Не потяги.

Структуру.

Поруч зі мною були діти, яких привозили іномарками.

На початку дев’яностих це здавалося чимось неймовірним.

Я питав маму:

— А хто їхні батьки?

Вона відповідала:

— Підприємці.

Хоча тоді частіше звучало інше слово.

«Спекулянти».

Я не розумів, що таке бізнес.

Не знав, що таке підприємництво.

Але одну річ знав абсолютно точно.

Одного дня…

Я теж створю щось своє.

КОРПОРАЦІЯ, НАДРУКОВАНА НА ДРУКАРСЬКІЙ МАШИНЦІ

Мені було сім років.

Одного разу мій друг вийшов у двір із аркушем паперу, надрукованим на старій друкарській машинці.

Там було написано, що створюється організація з охорони навколишнього середовища.

Я вже навіть не пам’ятаю, як вона називалася.

Пам’ятаю лише той аркуш.

Для всіх інших це був просто аркуш паперу.

Для мене…

це була справжня корпорація.

Досі усміхаюся, коли згадую той момент.

Не було компанії.

Не було офісу.

Не було жодного плану.

Був лише один аркуш.

Але чомусь…

я побачив IBM.

Мій друг дуже швидко втратив інтерес до цієї ідеї.

Я — ні.

Я знайшов старі перфокарти.

Власноруч написав запрошення.

Підписав кожне особисто.

І почав розкладати їх по поштових скриньках усього району.

Деякі сусіди мене ганяли.

Але семеро дітей усе ж прийшли.

Кожен здавав по десять копійок.

За сьогоднішніми мірками це були зовсім невеликі гроші.

Але справа була не в них.

Мені хотілося, щоб кожен відчував відповідальність за те, що ми створюємо.

Сьогодні це звучить кумедно.

Але, озираючись назад, іноді мені здається, що у сім років я вже намагався провести свій перший інвестиційний раунд.

Ми прибирали двори.

Робили годівнички для птахів.

Намагалися щось організувати.

Нічого грандіозного з цього не вийшло.

Організація зникла.

А відчуття залишилося.

Мабуть, саме тоді я вперше зрозумів річ, яка потім супроводжувала мене все життя.

Створювати щось разом із людьми — зовсім не те саме, що приходити туди, де все вже створив хтось інший.

---

МЕНЕ НІКОЛИ НЕ ЦІКАВИЛА ПРОФЕСІЯ.

Мене цікавив бізнес.

Мене часто запитують, ким я був до PERETZ.

Якщо чесно…

Ким я тільки не був.

Я працював інженером з аерокосмічної теплофізики.

Фінансовим консультантом.

Підприємцем у різних сферах.

Креативним директором.

Столяром.

Handyman.

Архітектором.

HR-рекрутером.

Менеджером із продажу.

Напевно, було ще щось, про що я вже навіть не згадаю.

Але всі ці професії об’єднувала одна річ.

Я ніколи не асоціював себе з посадою, яку займав у той момент.

Можливо, це звучить дивно.

Але це правда.

Мене цікавила не професія.

Мене цікавив бізнес.

Я намагався зрозуміти, як ухвалюються рішення.

Чому люди купують саме у цієї компанії.

Чому одна компанія зростає, а інша роками стоїть на місці.

Де з’являються гроші.

І куди вони непомітно зникають.

Що відрізняє системну роботу від хаосу.

Мені ніколи не хотілося стати найкращим інженером.

Чи найкращим продавцем.

Чи найкращим архітектором.

Мені хотілося зрозуміти, як взагалі будуються компанії.

---

ПОРОЖНІ КЛІТИНКИ НА ШАХІВНИЦІ

Згодом у мене з’явилася ще одна звичка.

Коли я дізнавався, що якась угода зірвалася, мене зовсім не цікавило, хто винен.

Мене цікавило лише одне.

Де саме померла угода?

У який момент зникла довіра?

Яке запитання так і не прозвучало?

Яку проблему клієнта ніхто навіть не спробував зрозуміти?

Потім починалося найцікавіше.

Якщо мене хтось комусь рекомендував або я сам знаходив потенційного клієнта, перше запитання було зовсім не:

«Як продати йому сайт?»

Перше запитання завжди було іншим.

«А ми взагалі можемо бути корисними цьому бізнесу?»

Ще до першої розмови я вивчав компанію.

Після розмови починалася справжня робота.

Я відкривав сайти конкурентів.

Вивчав їхні продукти.

Розбирався в моделі бізнесу.

Дивився соціальні мережі.

Читав відгуки.

Я звертав увагу на речі, яких більшість людей навіть не помічає.

Товщина ліній.

Чому тут речення закінчується крапкою…

А тут — трьома крапками.

Чому в одному місці відчувається системна робота.

А в іншому — усе робиться уривками.

Потім я дивився ще далі.

Європа.

Америка.

Як вони вирішують ту саму задачу?

Що для них уже давно стало нормою?

А що до нас ще навіть не дійшло?

І тоді я ставив собі ще одне запитання.

А сайт узагалі проблема?

Чи проблема зовсім в іншому, просто її поки що ніхто не побачив?

Я ніколи не шукав натхнення.

Я шукав порожні клітинки на шахівниці.

Ті місця, де ще нікого немає.

Бо саме там найчастіше і з’являється можливість змінити всю партію.

FREEDOM

У якийсь момент я зрозумів просту річ.

Якщо я справді хочу побудувати щось своє, мені потрібно перестати шукати клієнтів через компанії, у яких я працював.

Настав час знаходити їх самому.

Так у моєму житті з’явилася компанія Freedom.

Вони продавали дорогі італійські меблі.

Працювали з найкращими європейськими брендами.

Мали красиві салони.

Високі стандарти.

А я…

Не міг запропонувати їм гучне ім’я.

Не міг показати десятки великих проєктів.

Не міг сказати:

«Подивіться, з ким ми вже працювали.»

У мене була лише одна сильна сторона.

Підготовка.

Я знайшов контакт.

Дівчину звали Дарина.

Зателефонував.

Чесно розповів, як знайшов її номер.

Сказав, що дуже хочу працювати саме з ними.

І що вже дещо підготував.

На мій подив…

Вона погодилася зустрітися.

---

Перша зустріч

Ми приїхали вдвох.

Показали перший варіант.

І, чесно кажучи…

Тоді мені здавалося, що він справді хороший.

Він дійсно був на голову вищий за той сайт, який існував у них на той момент.

Але…

Він був посереднім.

Саме це нам і пояснили.

На зустрічі були Дарина та дизайнерка Юлія.

Юлія була дуже сильним фахівцем.

Прямою.

Вимогливою.

Безкомпромісною.

Вона буквально рознесла нашу роботу.

Але сьогодні я розумію…

Вона критикувала не дизайн.

Вона критикувала наше нерозуміння бізнесу.

Наприкінці зустрічі нас дуже ввічливо попросили більше не турбувати компанію.

Я повернувся додому.

І вже наступного ранку почав усе переробляти.

---

Друга зустріч

Майже два тижні я знову телефонував Дарині.

Просив ще один шанс.

Пояснював, що після нашої розмови зрозумів набагато більше.

Зрештою вона погодилася.

Ми приїхали.

І все повторилося.

Знову детальний розбір.

Знову нові деталі.

Знову розуміння того, наскільки поверхово ми мислили до цього.

І знову…

— Будь ласка, більше не телефонуйте.

---

Третя зустріч

Саме тоді щось змінилося.

Не в них.

У мені.

Я перестав намагатися продати дизайн.

Я почав вивчати компанію.

Чому саме ці бренди?

Чому саме такий рівень сервісу?

Чому в одному місці розкіш відчувається природно…

А в іншому виглядає як декорація?

Кожна відмова давала мені більше, ніж багато погоджень.

---

Четверта зустріч

Напевно, на той момент кожен мій новий дзвінок викликав лише одну думку.

«Знову він…»

Але я вже не повертався з тим самим.

Щоразу я приносив нову гіпотезу.

Нове розуміння.

Новий погляд.

Мене знову просили більше не приходити.

А я знову сідав працювати.

---

П’ята зустріч

На той момент ми вже не робили ще один варіант головної сторінки.

Ми створювали враження.

Ми перестали думати лише про дизайн.

Ми думали про те, що людина має відчути в перші секунди.

Ми ризикнули.

Замість того щоб показати черговий макет, вирішили повністю зверстати головну сторінку.

Живу.

З відео.

З анімацією.

З усім тим, що на той час майже ніхто не робив.

Потім з’явилася музика.

Я переслухав сотні композицій.

Поки одного вечора не почув Should've Brought an Umbrella

Я вибрав її не тому, що вона пасувала сайту.

Вона пасувала їм.

Їхній філософії.

Їхньому продукту.

Їхньому відчуттю розкоші.

Отримати п’яту зустріч було майже так само складно, як створити сам проєкт.

Після ще одного тижня моїх прохань Дарина погодилася.

Вона чесно сказала:

— Добре.

Але це буде востаннє.

Ми приїхали.

Я відкрив MacBook.

Завантажився прелоадер.

Тихо почала грати музика.

Паум…

Паум…

Паум…

Я мовчки прокручував сторінку.

Не пояснюючи нічого.

Коли дійшов до самого низу…

Підняв очі.

У кімнаті стояла абсолютна тиша.

Першою заговорила Дарина.

— Підписуємо договір.

Чесно?

Я майже не почув цих слів.

За відчуттями це було ніби після марафону.

Або після подвигу.

Наче організм уже не розумів, що відбувається.

Ми почали збиратися.

Я вдягнув пальто.

І саме тоді Дарина раптом зупинилася.

Усміхнулася.

І запитала:

— Зачекайте… а договір ми взагалі з ким підписуємо? Як називається ваша компанія?

Я завмер.

Тому що компанії ще не існувало.

Назви теж.

У мене були якісь варіанти.

Але жоден із них не був справжнім.

Я вже збирався щось відповісти…

Та Юлія випередила мене.

Усміхнулася.

І зовсім спокійно сказала:

— Та назвіться вже так — «Перці». Ви справді круті. Моя вам повага.

Вона сказала це між іншим.

Навіть не замислюючись.

І саме в цю мить…

Наче вдарила блискавка.

Не було процесу вибору.

Не було роздумів.

Не було жодних «можливо».

За одну секунду я зрозумів.

PERETZ.

Не «Перці».

Саме PERETZ.

Такою стала вже моя адаптація.

Набагато пізніше я дізнався, що Peretz — давньоєврейське ім’я.

Що воно означає «прорив».

Подолати.

Прорватися.

Йти вперед, незважаючи ні на що.

Але того дня я цього не знав.

І, якщо чесно…

Мені це було зовсім неважливо.

Я вже знайшов назву.

---

Мене часто запитують, навіщо я будую PERETZ.

Я ніколи не будував компанію заради самої компанії.

Мені подобається створювати.

Компанії.

Ідеї.

Команди.

Продукти.

Системи.

Згодом я зрозумів одну просту річ.

Більшість хороших ідей помирає не тому, що вони погані.

Вони помирають тому, що люди відкладають їх.

На завтра.

На наступний місяць.

На наступний рік.

А потім…

Життя стає гучнішим.

Робота.

Родина.

Відповідальність.

Страх.

Втома.

Ідея нікуди не зникає.

Вона просто залишається лежати у шухляді.

Чекає.

Озираючись назад, я розумію, що майже не змінився.

Хлопчик, який побачив корпорацію в одному аркуші паперу.

Підліток, який розносив перфокарти по поштових скриньках.

Людина, яка годинами слухала невдалі дзвінки, намагаючись зрозуміти, де саме зникає довіра.

Підприємець, який п’ять разів повертався туди, де йому казали більше не приходити.

Це одна й та сама людина.

Проєкти стали більшими.

Відповідальності стало більше.

Але причина залишилася тією самою.

Я й досі прокидаюся з бажанням створити те, чого ще вчора не існувало.

Бо час — єдине, чого неможливо повернути.

І якщо якась ідея живе з тобою роками…

Мабуть…

Вона заслуговує не ще одного року в шухляді.

Вона заслуговує стати реальністю.

---

Коротко про головне

Що означає ім’я PERETZ? Івритом Peretz означає «прорив».

Хто заснував агентство PERETZ? Євгеній Боровий — після п’яти відмов на пітчах для українського меблевого рітейлера Freedom.

Звідки взялася назва? Дизайнерка тієї компанії жартома запропонувала засновникам «просто назватися Peretz» — назва прижилася миттєво, а її значення відкрилося лише через роки.

Читайте також

Якщо ця історія тобі відгукнулася, ось решта розділів того самого шляху. Це не кейси. Це розділи однієї й тієї самої історії.

Історія MDC LUX — Чому перший партнер важливіший за першого клієнта.

Історія SV Group — Як побудувати компанію, яка переживе свого засновника.

Історія Medpresso — Як одна ідея пережила війну і стала освітньою платформою.

Історія SHTAYER — Чому спадщину бренду створюють, а не успадковують.

Можливо, це різні історії. Я так не думаю. Усі вони намагаються відповісти на одне й те саме питання.

Що насправді варте того, щоб бути побудованим?